Стаття 42.
1. Кримінальній відповідальності підлягає тільки той, хто вчинив діяння, заборонене під загрозою покарання законом, що діяв під час його здійснення. Цей принцип не перешкоджає покаранню за діяння, яке в момент його вчинення становило правопорушення згідно з міжнародним правом.
2.Кожен, проти кого ведеться кримінальне провадження, має право на захист в усіх стадіях провадження. Він може, зокрема, вибрати захисника або, відповідно до вимог, встановлених законом, користуватися захисником назначеним судом.
3.Кожен вважається невинуватим, доки його вину не буде встановлено вироком суду, що набрав законної сили.
В ч. 1 ст. 42 сформульовані два основних принципи Європейського законодавства. Згідно з першим, т. е. nullum crimen sine lege, діяння, яке не було заборонено законом на момент його вчинення, не є злочином. Nulla poena sine lege, тобто другий принцип права, відповідно до якого ніхто не може бути покараний за вчинення чогось, що не заборонено законом. Тому, щоб говорити про кримінальну відповідальність за відповідну дію або бездіяльність, покарання за нього має бути визначене законом. Важливим є те, що кримінальна відповідальність за діяння має бути передбачена законом, а не підзаконним актом, наприклад, постановою. Закон повинен забезпечувати можливість, в точній формі і без сумнівів, ідентифікувати діяння (поведінку) та описувати його елементи, що становлять опис злочину, тобто “особливості зовнішньої поведінки людини, наслідок та обставини цієї поведінки, а також психічне ставлення до вчинюваної дії та особливості особи, як самого суб’єкта поведінки, ознаки, які визначені законом, сукупність яких характеризує кримінальний злочин і які мають бути доведені в кримінальному провадженні для того, щоб засудження за злочин було здійснено належним чином” ( І. Андрєєв, Законодавчі ознаки діяння. Типізація і кваліфікація злочину, Варшава 1978. — С. 69-70.)
Крім того, ч.1 ст. 42 допускає презумпцію знання законодавства, тобто знання особами, що знаходяться під владою Республіки Польща, положень національного та міжнародного законодавства в частині, що стосуються діянь, які несуть кримінальну відповідальність (ignorantia legis non excusat).
В свою чергу, ч. 2 ст. 42 гарантує кожному, проти кого порушене кримінальне провадження, право на захист в матеріально-правовому і формальному розумінні. У першому випадку право на захист означає можливість використати усі допустимі законом засоби захисту і право користуватися послугами захисника на власний вибір або захисника, наданого державою. Тому кожному, проти кого порушується кримінальна справа, має бути надана можливість впливати на хід процесу, у тому числі брати активну участь у справі, давати пояснення, заявляти клопотання, брати участь в досліджені доказів, а також оскаржувати рішення. Право на захист у формальному сенсі, означає обов’язок законодавця гарантувати можливість участі в кримінальному процесі захисника, вибраного особою, відносно якої ведеться кримінальне провадження, і якщо особа не може вибрати захисника, законодавець зобов’язаний визначити порядок надання захисника судом. Захисник, незалежно чи обраний особисто чи наданий державою, зобов’язаний діяти в інтересах особи, відносно якої порушено кримінальне провадження. Це забезпечує рівні умови в ході здійснення кримінального провадження, оскільки можна розраховувати на допомогу кваліфікованого юрисконсульта або адвоката, навіть якщо особа сама не в змозі оплатити такі послуги.
В той же час в ч. 3 ст. 42 Конституції закріплений один із засадничих принципів кримінального права, тобто презумпція невинності, відповідно до якого кожен вважається невинним, поки його вина не буде доведена вироком суду, який набрав законної сили. Встановлена норма може бути спростована тільки остаточним судовим рішенням, підтверджуючим провину. Адресатами цієї презумпції є, не лише усі державні органи, але і усі фізичні особи та представники засобів масової інформації. Таким чином, нікого не може бути визнано винним, поки вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
